День па́м'яті жертв голодомо́рів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада.
Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння й ставлять символічні горщики з зерном і свічки до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні. У церемоніальних заходах біля Меморіального знаку «Свічка пам'яті» в Києві також беруть участь перші особи держави, керівники іноземних країн, парламентів і міжнародних організацій, урядовці з різних країн, дипломати, представники релігійних конфесій, регіональні делегації, громадські й культурні діячі, свідки Великого Голоду.
До 2008 року церемонія відбувалася перед Пам'ятним знаком на Михайлівській площі, однак після відкриття Меморіалу жертв голодомору була перенесена туди.
О 16.00 год. оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого по всій Україні відбувається акція «Запали свічку», в рамках якої всі охочі несуть свічки до пам'ятників жертвам. В акції також можна взяти участь, запаливши свічку в своєму вікні.
Кожен народ має свої традиції, історію, пам'ять.
У пам'яті людській навіки залишиться 1933 рік — найстрашніший в історії рік — рік голодомору. Сьогодні поговоримо про цю страшну трагедію.
Відомі вам слова «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього»? Адже наше минуле, історія нашого народу — це невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ має її, свою власну — глибоку і прозору або замулену й прикидану, але має ту, яку створив. Нашу намагались і замулити, і прикидати. Однак ніколи, ні в які часи не перевелись українці, які, припавши вустами до своєї криниці історії, не відчували б її могутньої цілющої живильності. Сьогодні, коли ми заходилися будувати свою державу — без своєї кришталево чистої криниці не дамо собі ради. Але з нашої історичної криниці належить вичерпати багато солоної води від горя і сліз. Це наше громадянське завдання.
Скликати живих, небезпам’ятних до тих сіл і хуторів, до тих криниць та спільних ям, куди скидали десятками і сотнями виснажені тіла батьків, і матерів; братів і сестер;наших з вами дідусів і бабусь. І наскладали їх понад 7 мільйонів — єгипетські піраміди горя та мук на родючих чорноземах України.
За народним звичаєм, коли когось із батьків виносили з оселі, син чи донька небіжчика промовляли:
— Люди добрі, може, перед кимось мій батько й матір завинили, то просять вони прощення раз, другий раз і третій раз. А над тими жертвами безневинними кволі живі не могли вимовити й слова.
-Тим-то ми, спадкоємці тієї наруги, маємо просити прощення, ми зобов'язані сказати гірку правду перед могилами, насипами і символами — хрестами. Щоб знали діти, через які страждання пройшов наш добрий і щирий народ.